Сучасна українська література  — українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною. Утім, під поняттям сучасна українська література найчастіше розуміють сукупність художніх творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році й дотепер. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для митців СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще в роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986). Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шістдесятників.
Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, уживання суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».
Відомі сучасні українські поети: Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Неборак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Іван Малкович, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Кость Москалець, Володимир Цибулько, Ігор Павлюк, Сергій Жадан, Галина Крук, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Павло Коробчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Лесь Белей, Катерина Бабкіна.
Провідні прозаїки: Валерій Шевчук, Володимир Діброва, Юрій Винничук, Юрій Ґудзь, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Юрій Покальчук, Галина Пагутяк, Юрій Іздрик, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Тимофій Гаврилів, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Дзвінка Матіяш, Ірена Карпа, Таня Малярчук, Любко Дереш.
Серед есеїстів відомі передовсім Микола Рябчук, Віталій Жежера, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Махно, Олександр Бойченко, Юрко Прохасько, Анатолій Дністровий, Андрій Бондар.
Сучасні драматурги: Олександр Ірванець, Надія Симчич, Неда Неждана, Лесь Подерв'янський, Павло Ар'є, Анна Багряна, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Олекса Сліпець, Володимир Сердюк, Олександр Гаврош.
Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів.
В зв'язку з відсутністю доступу до творів західних авторів у час їх публікації, особливістю українського постмодернізму є його запізнення у часі. Західні твори в стилі постмодернізму з'явилися вже в 1950-1960-х роках, а українські — в 1990-х. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели також до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнтуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину.
Після скасування заборон на публікування творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів, їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров, у той час як дев'ятдесятники цікавилися творами Майка Йогансена, Аркадія Любченка і всього періоду 1920-х років, а також українським бароко, модернізмом та авангардизмом. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка. Для Юрія Андруховича роль попередника відіграв Богдан-Ігор Антонич. Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації, присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігора Антонича. Оксана Забужко непрямо називає своїм вчителем Юрія Шевельова.
Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах. Це стало реакцією на загальнооб'овязковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури.

Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етап характеризується своїми особливостями, своїми літературними героями. У даній роботі спробуємо розглянути ХХ століття України у літературному розрізі.
     Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах “З-над хмар і долин” (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у “Літературно-науковому віснику” відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б “усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі”, де було б “хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба”. М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, “по-сучасному”, оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи “Молода муза”, наголошували, що кризу в літературі спричинив “тенденційний реалізм” І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких “кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію – звичайним розумуванням”. Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: “Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи”. Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цей шлях веде “літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись” .
     Оскільки український реалізм початку ХХ століття був здебільшого народницьким, “селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
     Революція 1917 р. сповнила культурну діяльність України відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.
     Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
     Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.
     У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
     Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.
     У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.
     Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.
     У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.
     Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
     У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.
     Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.
     Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.
     У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланюка, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.
     Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.
     Неоднозначним є розвиток літературного процесу пострадянського періоду ХХ століття. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).
     Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в “Листах до братів – хліборобів” змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.
     Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.
     Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.
     Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин – ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).

Про недоліки в організації та проведенні
Всеукраїнського конкурсу-захисту
науково-дослідницьких робіт учнів-членів
Малої академії наук України

Конкурс-захист проводився у 48 секціях 8 наукових відділень МАН майже за всіма напрямками природничих, гуманітарних і точних наук. На розгляд журі було представлено 1021 наукове дослідження.
Журі конкурсу-захисту відзначило розширення спектра наукової тематики в роботах юних дослідників, актуальність більшості науково-дослідницьких робіт, високий рівень їх захисту. Проте було висловлено і суттєві зауваження до роботи оргкомітетів регіональних етапів.
Всеукраїнський етап конкурсу-захисту виявив низький рівень підготовки окремих учасників ІІІ етапу конкурсу з базових дисциплін, що викликає сумнів щодо їх статусу переможця ІІ етапу і свідчить про недостатній рівень роботи предметних комісій та оргкомітетів попередніх етапів конкурсу.
Викликає також занепокоєння велика кількість компілятивних робіт та факти плагіату, які повинні виявлятися журі на обласному етапі з метою недопущення авторів таких робіт до подальшої участі у конкурсі-захисті.
Звертаємо увагу на підвищення відповідальності окремих наукових керівників та рецензентів, які надають позитивні  відгуки на відверто слабкі роботи.
Залишаються актуальними і питання своєчасності подання необхідної документації та культури оформлення науково-дослідницьких робіт у відповідності до тематики секцій та умов проведення конкурсу-захисту.
Вважаємо також неприпустимими та неетичними випадки  втручання керівників команд, наукових керівників учасників, представників органів управлінь освітою, керівників територіальних відділень, інших супроводжуючих осіб у роботу журі та оргкомітету, які мали місце у 2009 році.
Зазначені недоліки та порушення з боку оргкомітетів територіальних відділень, журі та учасників регіональних етапів негативно позначаються на загальному рівні проведення конкурсу-захисту та впливають на формування неоднозначної громадської думки щодо об'єктивності журі І-ІІ етапів конкурсу-захисту, діяльності МАН в цілому.
Особливо прикро відмічати ці факти в контексті здійснення Міністерством освіти і науки, Позашкільним навчальним закладом Мала академія наук учнівської молоді важливих кроків щодо вдосконалення проведення конкурсу-захисту, підвищення його організаційного та науково-методичного рівня, забезпечення об'єктивності роботи журі ІІІ етапу та відзначення переможців.
З метою створення повноцінних, рівноправних умов участі обдарованих дітей у конкурсі-захисті на всіх його етапах, вдосконалення дослідницько-експериментального напряму позашкільної освіти, зокрема зміцнення авторитету Малої академії наук України серед педагогічної та наукової громадськості та в цілому в суспільстві, просимо врахувати вищезазначені недоліки та зауваження при проведенні І-ІІ етапів конкурсу-захисту у 2010 році та під час підготовки команд до участі в фінальному етапі.
У разі якщо зазначені вище недоліки будуть повторюватися в подальшому, Міністерством освіти і науки України будуть вживатися відповідні заходи щодо відповідальних осіб, які їх допустили.

200 років Шевченку

Шевченко і світові літератури

(спроба компаративного аналізу творчості Т. Г. Шевченка

в межах програми із світової літератури)

Шевченко і світові літератури. Для сучасної школи ця парадигма є особливо актуальною щодо розуміння місця Т. Г. Шевченка у світовому літературному процесі і глибшого пізнання творчості самого поета. Ми пам’ятаємо , що світова велич Кобзаря визначається його приналежністю до найкращих зразків світової літератури, але так мало знаємо про зворотній зв'язок, про вплив світових прогресивних ідей на творчість поета. Звичайно, програма з української літератури не передбачає таке знайомство ( як завжди не вистачає часу, а інколи і поінформованість вчителів української літератури не забезпечує такої потреби). Інша справа світова література. Проводити паралелі змушує програма, підручники укладені таким чином, щоб спонукати учня поцікавитися творчістю письменника поза обсягом програми, та й часу на вивчення творів світових класиків значно більше. Особливу увагу паралелям із українською літературою приділяє підручник «Зарубіжна література», 8 клас. І нехай інформації зовсім мало, але це «щось» у порівнянні з «нічим». Ось тут і маємо можливість заглибитись у творчість Кобзаря, оцінити вплив світових класиків на ідеї Т. Г. Шевченка, роздивитися алюзії і  зрозуміти кругозір поета.
      Звернемося до тих творів, які мають помітний вплив на творчість Шевченка, і зіставимо життєві і творчі шляхи окремих митців з долею Кобзаря. Ці паралелі можна використати на уроках світової літератури. Вивчаючи твори античних авторів, зазначимо, що Шевченко згадує у своїй творчості поезії і Геродота, і Вергілія, і Горація, і , звичайно, Овідія. З епохи Середньовіччя виділяє Данте і Шекспіра. Дослідники творчості Шевченка стверджують, що він був добре обізнаний з творчістю Данте, особливо йому подобалась «Божественна комедія». Шевченко часто цитує флорентійця, і долі їхні були схожі. А Шекспір взагалі став для Шевченка своєрідним мірилом таланту. Коли в літературі з’являвся твір, який подобався поетові, він порівнював його з творами Шекспіра. Про такий випадок згадує В. Карташевська: «Тоді з’явилася малоросійська письменниця Марко Вовчок (Маркович). Білозерський і Шевченко підносили її до небес. Шевченко після кожного оповідання вигукував: «Шекспір, Шекспір!» (4; 318) Про це варто згадувати під час вивчення творів Шекспіра у 8 класі. Шестикласників можна зацікавити повідомленням про те, що роман Даніеля Дефо поет називав «безсмертним творінням» і навіть ілюстрував твір, а шотландського поета Роберта Бернса вважав «поетом народним і великим».
      Особливої уваги заслуговує дослідження впливу творчості Овідія на творчість Т. Шевченка. Тут і тематична, і образна схожість, і схожість доль. Шевченка за сміливі твори, за виступ проти царату відправляють на заслання. У своєму Щоденнику Тарас Шевченко зіставляє себе з Овідієм: «Какая бесконечная и отвратительная эта пригонка амуниции! Неужели и это ещё не в последний раз меня выведут на площадь, как бессловесное животное, напоказ? Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе всякое человеческое достоинство, стать навытяжку, слушать команды и двигаться, как бездушная машина. И это единственный, опытом дознанный способ убивать разом тысячу себе подобных. Гениальное изобретение! <...> Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать <...> И ко всему этому мне еще запрещено рисовать. Отнято благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора <...>. Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Николай запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди» (6).
      Імператор Август, прагнучи відновити стародавні суворі звичаї, вирішив у науку іншим покарати Овідія, бо йому не сподобались деякі його вірші, в яких оспівувалось кохання, а не імператор. Овідій не протестував, а смиренно прийняв покарання і покірно вирушив у вигнання. Через десять років він помер. Упродовж цих років поет писав віршовані послання імператорові, в яких просив прощення за провину, якої у нього насправді не було.
  Овідієві - вигнанцеві віддавна симпатизували в Україні. І на це були й інші причини, не лише пов'язані з місцем його вигнання. Коли розгортаємо писані на чужині "Сумні елегії", одразу ж на думку спадає наш вигнанець – Кобзар.  У Шевченка спостерігаємо найвиразніші сліди ремінісценцій з Овідія. Наприклад, у вірші "Думи мої, думи мої...", що навіть деталями перегукується з початковою елегією "Скорбот". Читаємо у Овідія:

     Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.
Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.
              Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,
        Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

Переклад Г. Конура

І у Шевченка:
                                    О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

      Караюсь, мучусь… але не каюсь!..

І він дійсно не каявся. На відміну від Овідія не плазував перед деспотом, мужньо тримався на допитах у ІІІ управлінні, знаходив сили пережити глушину Оренбурзької пустелі, і ніколи не забував про Україну:

Мені однаково, чи буду
     Я жить в Україні, чи ні.
      Чи хто згадає, чи забуде
        Мене в снігу на чужині –
    Однаковісінько мені…
  Та не однаково мені,
  Як Україну злії люде
            Присплять, лукаві, і в огні
      Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

У Шевченка значна перевага перед Овідієм. Овідій втратив все: сите життя, прийоми у палацах, славу. Шевченко втратив багато: волю, друзів, але зберіг самого себе. Йому дорогі й милі його край, рідне село, але він знає, що там теж неправда і неволя:

 Погано дуже, страх погано

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

       Дивитись, плакать – і мовчать.

Мовчати він не міг. Добре розумів, що його поетичний талант – кара Божа, а слава «зла», але в той же час відчуває, що без поезії він не зможе жити. Овідій же проклинає свій поетичний хист, за який йому доводиться страждати.
Страшні, дикі умови були створені для Шевченка на засланні, але він не скорився. Він творив і в творчості своїй виносив вирок тим, хто гнобив його народ.
        Дослідник поетичної спадщини Т. Шевченка Олександр Білецький відмічає, що із творчістю Овідія український поет познайомився, мабуть, російською мовою. Він припускає, що «Метаморфози» для вихованців Академії мистецтв були підручною книгою. Проте не слід шукати прямого наслідування Шевченком Овідія. У Шевченка, який не відступав від українського фольклору, нещасна дівчина, сумуючи за коханим, стає тополею, позашлюбна дочка пана, знеславлена людьми, після смерті оживає і стає лілеєю, засмучена дівчина на могилі обертається калиною. Все знайоме і в межах традиційного сприйняття українця. У Овідія ж перевтілюються міфічні, казкові персонажі. Це, як зазначає Білецький, «не наслідування Овідія, а зустріч з ним у галузі тематики.» (1; 268)
 Уважно вивчаючи творчість Овідія і Т. Шевченка періоду заслання, важко не помітити загострення патріотичних почуттів у творах цих авторів. Це простежується по-різному. Овідій пише: «Згадую Рим, до  місць мене тягне знайомих і до всього, що, на жаль, залишилося в Римі». (5; 70) Т. Шевченко із захопленням говорить про рідний край, репрезентуючи мальовничі пейзажі:
                                               … Одинокому мені!

      Здається – кращого немає

    Нічого в бога, як Дніпро

     Та наша славная країна…

Тематичну близькість можна прослідкувати між ставленням до долі жінки у Т. Шевченка та Й.В. Гете. Провести паралелі можуть дев’ятикласники, читаючи «Фауста». Адже Гретхен, яку прекрасно змалював Гете, освітлена такими ж почуттями глибокої людяності, які ми бачимо в Шевченкових образах покриток. І якщо героїня Гете Маргарита кається, кличе небо, і голос з неба обіцяє їй порятунок, то покритка Шевченка не потребує каяття, бо вона не грішна, вона свята у своїй любові. Він готовий молитися перед матір’ю і покриткою (у Шевченка це постаті одного ряду), «мов перед образом святим». Святість покритки у нашого поета не має містичного захвату. Шевченкові образи більш земні, а Маргарита у своєму коханні підноситься ближче до небес, а не до земного буття. Чи був тут вплив Гете? «Не думаємо, - зазначає відомий літературознавець Юрій Бойко. – Шевченко прекрасно знав І частину «Фауста», любив цей твір і навіть цитував його з пам’яті, але може й не був знайомий з ІІ частиною. А тим часом піднесення земної покритки в небесну вибраницю стає наявним  у ІІ частині. І якщо Шевченко поруч Гете підніс покритку на вершину небесної чистоти, то маємо лише літературну паралель із Шевченком. Але паралель глибоку своїм змістом. Вона показує, що Шевченкова творча інтуїція ширяла у тому ж видноколі, що й поетична думка веймарського мудреця» (2; 307)
      Такі ж тісні тематичні зв’язки бачимо, вивчаючи «Кавказ» Т. Шевченка і драму Есхіла «Прометей закутий». Започаткований Есхілом близько 484 р. до н. е. прометеїзм, під яким розуміють самопожертву для щастя людства і який існував від 626 р. до н. е. в старозаповітній версії Єремії та був продовжений у християнізованій формі Шевченком, може означати діяльність на користь випробуваних тисячоліттями і вічно живих універсальних цінностей. Тарас Шевченко у створеному ним образі Прометея вивів на перший план найважливіші й ушляхетнені Есхілом риси характеру грецького героя, головною з яких є нічим не захитана відвага, яка дає йому змогу до кінця зносити страждання в ім’я великої справи. І пролита в ім’я добра кров стала кров’ю «живущою», як кров Прометея, – не «чорною» кров’ю, а кров’ю «доброю», як кров Шевченкового друга Якова де Бальмена, якому довелося скуштувати «З московської чаші московську отруту» і віддати життя не за Україну, а за її ката:

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Україні витай,
  Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.

Як і в Есхіла, Шевченків Прометей не бореться з Богом. Він вірить у Його справедливість, доброту і мудрість, яка провадить людину до добра, піддає її випробуванням та очищувальним стражданням. Любов до людей та прагнення робити добро дає Прометеєві надлюдську відвагу і міць, необхідну для протиставлення себе матеріальним силам, з думкою про піднесення людства на вищий рівень цивілізації. Прометей Есхіла, поданий як доброчинець, що викрадає вогонь для визволення людей з нужденного існування, виростає у Шевченка до символу серця, яке розбивають, але яке вічно залишається живучим, бо ніхто не здатен випити «живущої крові». Завдяки тому «слову живому», що повсякчас оживлює серце, «не вмирає душа» людини, роблячи її вільною і сповненою віри в Бога та силу «духа живого».
      Іноді у дослідників творчості Шевченка виникають алюзії і паралелі непедбачувані і цікаві. Так Ю. Бойко зіставляє образ Оксани, першого кохання Тараса – підлітка, і кохання Данте і Беатріче. Чому б і ні. Шевченкова юнацька любов, світлий образ першого кохання зберігся в уяві поета на все життя. Данте теж любив Беатріче палкою любов’ю, жив нею до кінця своїх днів. Тому такі ремінісценції можуть бути досліджені учнями на уроках світової літератури.
     Окремо можна говорити про Шевченка і Байрона, Міцкевича, Петефі, Вольтера, Гюго, Беранже. Можна шукати близькість тематичну, образну, ідейну, проводити паралелі і намагатися пояснити по-новому вже давно зрозумілі, на перший погляд, речі. Саме такі глибокі смислові алюзії доводять, що національна творчість Шевченка давно набула інтернаціонального звучання