200 років Шевченку

Шевченко і світові літератури

(спроба компаративного аналізу творчості Т. Г. Шевченка

в межах програми із світової літератури)

Шевченко і світові літератури. Для сучасної школи ця парадигма є особливо актуальною щодо розуміння місця Т. Г. Шевченка у світовому літературному процесі і глибшого пізнання творчості самого поета. Ми пам’ятаємо , що світова велич Кобзаря визначається його приналежністю до найкращих зразків світової літератури, але так мало знаємо про зворотній зв'язок, про вплив світових прогресивних ідей на творчість поета. Звичайно, програма з української літератури не передбачає таке знайомство ( як завжди не вистачає часу, а інколи і поінформованість вчителів української літератури не забезпечує такої потреби). Інша справа світова література. Проводити паралелі змушує програма, підручники укладені таким чином, щоб спонукати учня поцікавитися творчістю письменника поза обсягом програми, та й часу на вивчення творів світових класиків значно більше. Особливу увагу паралелям із українською літературою приділяє підручник «Зарубіжна література», 8 клас. І нехай інформації зовсім мало, але це «щось» у порівнянні з «нічим». Ось тут і маємо можливість заглибитись у творчість Кобзаря, оцінити вплив світових класиків на ідеї Т. Г. Шевченка, роздивитися алюзії і  зрозуміти кругозір поета.
      Звернемося до тих творів, які мають помітний вплив на творчість Шевченка, і зіставимо життєві і творчі шляхи окремих митців з долею Кобзаря. Ці паралелі можна використати на уроках світової літератури. Вивчаючи твори античних авторів, зазначимо, що Шевченко згадує у своїй творчості поезії і Геродота, і Вергілія, і Горація, і , звичайно, Овідія. З епохи Середньовіччя виділяє Данте і Шекспіра. Дослідники творчості Шевченка стверджують, що він був добре обізнаний з творчістю Данте, особливо йому подобалась «Божественна комедія». Шевченко часто цитує флорентійця, і долі їхні були схожі. А Шекспір взагалі став для Шевченка своєрідним мірилом таланту. Коли в літературі з’являвся твір, який подобався поетові, він порівнював його з творами Шекспіра. Про такий випадок згадує В. Карташевська: «Тоді з’явилася малоросійська письменниця Марко Вовчок (Маркович). Білозерський і Шевченко підносили її до небес. Шевченко після кожного оповідання вигукував: «Шекспір, Шекспір!» (4; 318) Про це варто згадувати під час вивчення творів Шекспіра у 8 класі. Шестикласників можна зацікавити повідомленням про те, що роман Даніеля Дефо поет називав «безсмертним творінням» і навіть ілюстрував твір, а шотландського поета Роберта Бернса вважав «поетом народним і великим».
      Особливої уваги заслуговує дослідження впливу творчості Овідія на творчість Т. Шевченка. Тут і тематична, і образна схожість, і схожість доль. Шевченка за сміливі твори, за виступ проти царату відправляють на заслання. У своєму Щоденнику Тарас Шевченко зіставляє себе з Овідієм: «Какая бесконечная и отвратительная эта пригонка амуниции! Неужели и это ещё не в последний раз меня выведут на площадь, как бессловесное животное, напоказ? Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе всякое человеческое достоинство, стать навытяжку, слушать команды и двигаться, как бездушная машина. И это единственный, опытом дознанный способ убивать разом тысячу себе подобных. Гениальное изобретение! <...> Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать <...> И ко всему этому мне еще запрещено рисовать. Отнято благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора <...>. Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Николай запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди» (6).
      Імператор Август, прагнучи відновити стародавні суворі звичаї, вирішив у науку іншим покарати Овідія, бо йому не сподобались деякі його вірші, в яких оспівувалось кохання, а не імператор. Овідій не протестував, а смиренно прийняв покарання і покірно вирушив у вигнання. Через десять років він помер. Упродовж цих років поет писав віршовані послання імператорові, в яких просив прощення за провину, якої у нього насправді не було.
  Овідієві - вигнанцеві віддавна симпатизували в Україні. І на це були й інші причини, не лише пов'язані з місцем його вигнання. Коли розгортаємо писані на чужині "Сумні елегії", одразу ж на думку спадає наш вигнанець – Кобзар.  У Шевченка спостерігаємо найвиразніші сліди ремінісценцій з Овідія. Наприклад, у вірші "Думи мої, думи мої...", що навіть деталями перегукується з початковою елегією "Скорбот". Читаємо у Овідія:

     Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.
Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.
              Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,
        Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

Переклад Г. Конура

І у Шевченка:
                                    О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

      Караюсь, мучусь… але не каюсь!..

І він дійсно не каявся. На відміну від Овідія не плазував перед деспотом, мужньо тримався на допитах у ІІІ управлінні, знаходив сили пережити глушину Оренбурзької пустелі, і ніколи не забував про Україну:

Мені однаково, чи буду
     Я жить в Україні, чи ні.
      Чи хто згадає, чи забуде
        Мене в снігу на чужині –
    Однаковісінько мені…
  Та не однаково мені,
  Як Україну злії люде
            Присплять, лукаві, і в огні
      Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

У Шевченка значна перевага перед Овідієм. Овідій втратив все: сите життя, прийоми у палацах, славу. Шевченко втратив багато: волю, друзів, але зберіг самого себе. Йому дорогі й милі його край, рідне село, але він знає, що там теж неправда і неволя:

 Погано дуже, страх погано

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

       Дивитись, плакать – і мовчать.

Мовчати він не міг. Добре розумів, що його поетичний талант – кара Божа, а слава «зла», але в той же час відчуває, що без поезії він не зможе жити. Овідій же проклинає свій поетичний хист, за який йому доводиться страждати.
Страшні, дикі умови були створені для Шевченка на засланні, але він не скорився. Він творив і в творчості своїй виносив вирок тим, хто гнобив його народ.
        Дослідник поетичної спадщини Т. Шевченка Олександр Білецький відмічає, що із творчістю Овідія український поет познайомився, мабуть, російською мовою. Він припускає, що «Метаморфози» для вихованців Академії мистецтв були підручною книгою. Проте не слід шукати прямого наслідування Шевченком Овідія. У Шевченка, який не відступав від українського фольклору, нещасна дівчина, сумуючи за коханим, стає тополею, позашлюбна дочка пана, знеславлена людьми, після смерті оживає і стає лілеєю, засмучена дівчина на могилі обертається калиною. Все знайоме і в межах традиційного сприйняття українця. У Овідія ж перевтілюються міфічні, казкові персонажі. Це, як зазначає Білецький, «не наслідування Овідія, а зустріч з ним у галузі тематики.» (1; 268)
 Уважно вивчаючи творчість Овідія і Т. Шевченка періоду заслання, важко не помітити загострення патріотичних почуттів у творах цих авторів. Це простежується по-різному. Овідій пише: «Згадую Рим, до  місць мене тягне знайомих і до всього, що, на жаль, залишилося в Римі». (5; 70) Т. Шевченко із захопленням говорить про рідний край, репрезентуючи мальовничі пейзажі:
                                               … Одинокому мені!

      Здається – кращого немає

    Нічого в бога, як Дніпро

     Та наша славная країна…

Тематичну близькість можна прослідкувати між ставленням до долі жінки у Т. Шевченка та Й.В. Гете. Провести паралелі можуть дев’ятикласники, читаючи «Фауста». Адже Гретхен, яку прекрасно змалював Гете, освітлена такими ж почуттями глибокої людяності, які ми бачимо в Шевченкових образах покриток. І якщо героїня Гете Маргарита кається, кличе небо, і голос з неба обіцяє їй порятунок, то покритка Шевченка не потребує каяття, бо вона не грішна, вона свята у своїй любові. Він готовий молитися перед матір’ю і покриткою (у Шевченка це постаті одного ряду), «мов перед образом святим». Святість покритки у нашого поета не має містичного захвату. Шевченкові образи більш земні, а Маргарита у своєму коханні підноситься ближче до небес, а не до земного буття. Чи був тут вплив Гете? «Не думаємо, - зазначає відомий літературознавець Юрій Бойко. – Шевченко прекрасно знав І частину «Фауста», любив цей твір і навіть цитував його з пам’яті, але може й не був знайомий з ІІ частиною. А тим часом піднесення земної покритки в небесну вибраницю стає наявним  у ІІ частині. І якщо Шевченко поруч Гете підніс покритку на вершину небесної чистоти, то маємо лише літературну паралель із Шевченком. Але паралель глибоку своїм змістом. Вона показує, що Шевченкова творча інтуїція ширяла у тому ж видноколі, що й поетична думка веймарського мудреця» (2; 307)
      Такі ж тісні тематичні зв’язки бачимо, вивчаючи «Кавказ» Т. Шевченка і драму Есхіла «Прометей закутий». Започаткований Есхілом близько 484 р. до н. е. прометеїзм, під яким розуміють самопожертву для щастя людства і який існував від 626 р. до н. е. в старозаповітній версії Єремії та був продовжений у християнізованій формі Шевченком, може означати діяльність на користь випробуваних тисячоліттями і вічно живих універсальних цінностей. Тарас Шевченко у створеному ним образі Прометея вивів на перший план найважливіші й ушляхетнені Есхілом риси характеру грецького героя, головною з яких є нічим не захитана відвага, яка дає йому змогу до кінця зносити страждання в ім’я великої справи. І пролита в ім’я добра кров стала кров’ю «живущою», як кров Прометея, – не «чорною» кров’ю, а кров’ю «доброю», як кров Шевченкового друга Якова де Бальмена, якому довелося скуштувати «З московської чаші московську отруту» і віддати життя не за Україну, а за її ката:

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Україні витай,
  Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.

Як і в Есхіла, Шевченків Прометей не бореться з Богом. Він вірить у Його справедливість, доброту і мудрість, яка провадить людину до добра, піддає її випробуванням та очищувальним стражданням. Любов до людей та прагнення робити добро дає Прометеєві надлюдську відвагу і міць, необхідну для протиставлення себе матеріальним силам, з думкою про піднесення людства на вищий рівень цивілізації. Прометей Есхіла, поданий як доброчинець, що викрадає вогонь для визволення людей з нужденного існування, виростає у Шевченка до символу серця, яке розбивають, але яке вічно залишається живучим, бо ніхто не здатен випити «живущої крові». Завдяки тому «слову живому», що повсякчас оживлює серце, «не вмирає душа» людини, роблячи її вільною і сповненою віри в Бога та силу «духа живого».
      Іноді у дослідників творчості Шевченка виникають алюзії і паралелі непедбачувані і цікаві. Так Ю. Бойко зіставляє образ Оксани, першого кохання Тараса – підлітка, і кохання Данте і Беатріче. Чому б і ні. Шевченкова юнацька любов, світлий образ першого кохання зберігся в уяві поета на все життя. Данте теж любив Беатріче палкою любов’ю, жив нею до кінця своїх днів. Тому такі ремінісценції можуть бути досліджені учнями на уроках світової літератури.
     Окремо можна говорити про Шевченка і Байрона, Міцкевича, Петефі, Вольтера, Гюго, Беранже. Можна шукати близькість тематичну, образну, ідейну, проводити паралелі і намагатися пояснити по-новому вже давно зрозумілі, на перший погляд, речі. Саме такі глибокі смислові алюзії доводять, що національна творчість Шевченка давно набула інтернаціонального звучання